Моя бабуся колись працювала сільським фельдшером на швидкій. Тому ще з дитинства в мене склався міцний стереотип яким має бути медик, що поспішає на виклики і рятує життя у разі небезпеки... Ця розповідь про крах стереотипів :)
Досвічений, впевнений, охайний і обов'язково в білому халаті і шапочці - таким я уявляла собі працівника швидкої. Він має приїхати на виклик збентеженої, розгубленої, переляканої матусі, яка побачила на градуснику, що в 2-річної дитини температура 39,8 і щось зробити, щоб хвороба не загрожувала маляті. Як Бетмен, але помивши руки :)
Все, викликали. Чекаємо... Зараз приїде він/вона. Рішуче, не знімаючи взуття, пройде в хату. Спитає, де можна помити руки. Потім огляне малого, послухає легені, зазирне у горло і дасть пораду та щось зробить (напевне укол) і хвороба відступить! Бо попереду ніч. Не можна залишатися ще одну ніч майже без сну, прислухаючись до важкого і часто дихання маляти. Міряти постійно температуру і не знати, як її вже збивати...
В самої розколюється голова, закладений ніс, болить горло і від температури сильна слабкість... Ні, ні... Зараз приїде швидка і всі тривоги розвіються.
За 27 хвилин (мешкаємо в обласному центрі) вона, таки, приїхала... Вся така новенька та красива, наче з мультику, швидка привезла нашого рятівника, героя моїх очікувань :)
Героєм виявився молодий худорлявий мужчина з довгим волоссям і великими темними очима. Він був більше схожий на Аладдіна, ніж на мою бабусю :) Де білий халат і шапочка? А, мабуть, це - "пережитки прошлого", подумала я. Мабуть, сучасний костюм більш зручний і практичний. Добре.
Взуття, звісно, не зняв. Руки мити теж не входило в його плани. Дивно :( Увійшов до кімнати і, незважаючи на те, що біля ліжка на нього чекав стілець, хотів сісти в іншому куті кімнати, але потім схаменувся і таки присів коло нас.
Сумлінно вислухав спітч про мою хворобу, після якої захворіла дитина. Вислухав список замірів температури у малого з вказанням дати та часу (уявляєте? золота людина), чим лікуємо і що від нього очікуємо.
Послухав, а потім почав проводити "лікбез", що вірус має знешкодити сам організм і саме для цього підвищує температуру тіла. Головне - як дитина переносить температуру. Не варто перешкоджати організму робити свою роботу, бо все одно температура буде підніматися стільки, скільки потрібно. Тут, звісно, виникає питання, до якої межі чекати? Каже, чіткої межі немає... Коли гаряче тіло, а ніжки та ручки холодні - значить температура буде змінюватися (рости чи падати). В такому випадку краще дати четвертинку но-шпи і зігрівати кінцівки, щоб дати судинам "розкритися".
Антибіотик, що ми даємо малому ніяк не може допомогти знищити вірус. Назальні краплі, що звужують судини, можуть викликати головний біль, бо викликають спазм судин не лише в носі. Варто під час нежиттю дотримуватися дієти: не вживати вироби з борошна (тістечка, булочки) та молочну продукцію. І таке інше...
Він говорив правильні речі. Але моя втомлена голова очікувала не лекцій, я чекала на порятунок. Тому дуже скептично сприймала його слова. А наш рятівник невтомно і обережно, як психолог, продовжував шукати шлях до моєї свідомості (бо саме я чинила психологічний опір).
Після лекції "Аладдін" запропонував на вибір декілька варіантів:
- він робить укол, що на деякий час знизить температуру;
- він відвезе нас з малим до дитячого стаціонару і там вже педіатри візьмуться за справу (бо він не педіатр і на швидких педіатрів немає);
- нічого не буде робити і ми дамо організму дитини самостійно побороти хворобу...
Щодо дитячого стаціонару (невеличке відхилення від історії). Моя знайома молода матуся розповідала, що коли в її дитини теж була висока температура, і вони викликали швидку, то її переконали в доцільності не залишатися наодинці з хворобою. Попереду теж була ніч і вихідні. Вона поїхала в стаціонар, від послуг якого відмовилася наступного дня. Але разом з неприємними спогадами про перебування закладі, вона прихопила і ротавірусну інфекцію :( Тому варіант зі шпиталізацією не викликав в мене цікавості...
В кімнату увійшла моя мама і спитала, чи послухав лікар легені малого? Точно! Каже, давайте послухаю (можливо, він і правда, сам збирався це зробити :)) На щастя, ніяких хрипів ні в малого, ні в мене не було.
З рештою, всі зійшлися на тому, що не треба нам робити укол, якщо щось, то знову будемо викликати швидку. На тому і розпрощалися. Глянула на годинник і не повірила очам - він цілу годину провів у нас!
Куди простіше було б з його боку зробити якийсь укол та поїхати собі далі, а не переконувати скептичну перелякану матусю в тому, що висока температура в малого - це благо...
Він пішов. Разом із ним пішли мої стереотипні уявлення про те, яким має бути медик на швидкій допомозі... Але я не шкодую за ними :) Напевне, не всі такі гарні психологи працюють на швидких і, скоріше за все, нам просто пощастило. Хочеться сказати йому велике спасибі, бо його лікбез не пройшов даремно.
Перше, що до мене дійшло, це причина мого страшенного головного болю, який не знімали знеболювальні. Причина - спазм! Я так хотіла спокійно дихати носом, що дуже часто застосовувала назальні краплі. От судини і звузилися (тільки не там, де потрібно). Таблетка но-шпи за годину зняла мій біль. І, хоч дихати носом було неможливо, я стала більш обережно використовувати ці краплі.
Я більш спокійно стала реагувати на температуру малого. Орієнтувалася на те, як він себе поводить, а не на цифри градуснику. Так заспокоїлася, що дала "Нурофен" вже тоді, коли на градуснику було 39,9.
Ніч спали більш менш спокійно. Наступного дня температура вже не лякала нас такими великими цифрами. Все потроху стало більш менш керованим. Побільше б таких працівників нашій медицині!
А який досвід спілкування з медиками на швидкій маєте Ви? Пишіть в коментарях, мені дуже цікаво про це дізнатися :)
Підсумовуючи вищесказане і відкидаючи зайве, ось інформація для тих, хто хоче вирішити питання з представником інформаційно-консультаційного центру мобільного оператора lifecell, але не може додзвонитися до оператора: